Олесь горчар: краткая биография, фото и видео, личная жизнь

Олесь Гончар, украинский советский писатель: биография, творчество :

1941 год. Июнь. Первые дни войны. Олесь Гончар вместе с товарищами, студентами Харьковского государственного университета, добровольцем уходит на фронт. По натуре он романтик, рвался в Испанию ещё в 1936-м. Об этом горячо мечтал, но когда тебе только 16 лет, ни о каком интернациональном долге не может быть и речи.

Олесь Гончар. Биография. Начало пути

Первый год войны, поражения, тяжкие отступления, один за другим врагу сдают города; потом больше года – фашистский плен, затем снова фронт. И хотя на передовой не до лирики, именно в этот период происходит становление писателя.

Он не расстаётся с бумагой и карандашом, записывает стихотворные строки, мысли, наблюдения, эмоции. Вообще война – серьёзная и тяжёлая школа и испытание. Был ранен, хлебнул позора и познал тяготы плена, но каким-то чудесным образом оставался целым и невредимым.

Удивлялся, но знал – какие-то неведомые силы оберегают: либо интуиция и простое везение, либо горячая молитва родных.

Молитва во спасение жизни

Молилась за внука бабушка. Олесь Гончар осиротел в 2 года. Двое малышей осталось без матери: он и старшая сестра. Родился будущий писатель в апреле 1918 года (село Ломивка, пригород Екатеринослава, ныне черта города Днепра). Родители покойной дочери забирают мальчика с собой на Полтавщину, в Сухую Слободу.

Когда пришла пора определить ребёнка в школу, выяснилось, что документов никаких нет. Так Сашко Билыченко (фамилия отца) стал Олесем Гончаром (фамилия матери). Бабуся Прися была женщиной не простой: умела лечить травами, знала заговоры, верила в Бога. Невеселое начало биографии, а впрочем, детство всегда прекрасно.

Внук радовал стариков: уже в школе печатался в районке, тянулся к знаниям, учился в газетном техникуме Харькова, одновременно работал в редакции районной газеты, затем – корреспондентом областной «молодёжки» и… первые пробы пера, первые публикации и последовавшие за ними положительные отзывы.

Всё это до черты тех страшных кровавых нескольких лет.

«Знаменосцы»

Первую книгу трилогии «Знаменосцы» Олесь Гончар напишет в 28 лет. Будет работать над романом три послевоенных года. Поначалу поселится в семье сестры, в пострадавшем от немецких бомбардировок доме по улице Клубной в Днепропетровске. Здесь его окружат заботой и вниманием.

Студенту-фронтовику отводят лучшее место у печки, он упорно склоняется над бумагой по ночам и выходным дням, племянники ходят на цыпочках. Тесно, голодно, но среди любимых, родных, понимающих тебя людей.

Учёба в университете продолжается, стихи понемногу печатаются, и девушки мечтательно провожают глазами серьёзного красавца, который равнодушен к танцам в Доме офицеров (единственном месте развлечений на весь город) и скучно корпеет над книгами в библиотеке.

Студентка Валентина принимала ухаживания совсем другого молодого человека и даже строила с ним совместные планы на будущее, но всё оборвалось как-то неожиданно. Однажды Олесь Гончар заговорил с ней. Случилось это, естественно, неподалеку от университетской библиотеки. Валентина Даниловна была рядом с любимым всю дальнейшую жизнь, почти 50 лет.

Невероятный успех и молниеносное признание автора

Первую часть трилогии писатель отнесёт в днепропетровское издательство «Промінь», но получит отказ. Опубликует Киев, журнал «Вітчизна».

Певец Дмитро Гнатюк, который учился в то время в консерватории, вспоминал, как люди толпились под дождём у газетного киоска, куда привезли последнюю часть трилогии «Злата Прага».

Шёл 1948 год – тяжкое время, но страна уже знала, кто такой Олесь Гончар. Биография его как писателя началась стремительно и удачно.

«Знаменосцы» – далеко не робкое слово начинающего автора, а уверенный слог мужа, защитника Отечества, солдата, прошедшего войну, кавалера орденов Красной Звезды и Славы 3-й степени.

Кровь, смерть, ужас, унижения человеческого достоинства забыть невозможно, но жизнеутверждающая созидательная сила сострадания, уважения к жизни, бескорыстный поступок, который не требует орденов и признания, сильнее.

Солдат-освободитель не имеет права быть карателем, жить постулатами мести, категориями «зуб за зуб». И пусть это невыносимо тяжело и на первый взгляд несправедливо, но необходимо во имя того, чтобы никогда больше не повторились ужасы войны.

И герои романа (разведчик Козаков, капитан Остапенко, Черныш) понимают это душой. Твёрдая вера в гуманизм, силы правды и добра позволяют писателю создать романтическую эпопею, многоголосое эпическое полотно.

Роман в память о погибшем друге

Этот роман – дань памяти погибшему другу, офицеру миномётной роты. Он сложил голову во время боя на чужой венгерской земле. Олесь Гончар даёт обещание: если останется жив, обязательно напишет обо всём. Юрий Брянский – прототип погибшего героя.

Безусловно, сейчас книга смущает излишним пафосом и идеализацией событий, но тогда она была встречена с большим воодушевлением. Героику произведения высоко оценило государство: сразу две Сталинские премии. 1948 год – за «Альпы» и «Голубой Дунай», 1949 год – за последнюю часть трилогии «Злата Прага».

Писателю всего 30 лет, его роман переводится на многие европейские языки и языки других народов большой страны. 150 переизданий, гонорары, слава, признание властей и читателей. Не многим творческим людям того времени выпадает такая участь. Писатель переезжает в Киев.

В столице Украины продолжает образование, поступает в литературный институт при Академии наук Украины, ведёт общественную деятельность, много ездит по стране и за рубеж.

Олесь Гончар, «Человек и оружие»

Тема войны будет сопутствовать ему всю жизнь. Да и как иначе? Из почти трёхтысячного студенческого батальона, ушедшего на фронт, в живых осталось 37 человек. Остальные погибли, защищая Белую Церковь у реки Роси. Кому, как не ему, знакомы ужасы плена.

Харьков, оккупированный город, лагерь на Холодной Горе и каждодневная борьба за жизнь. Гибли от голода, нежелания покориться врагу, а кто-то выживал, предавая ближнего. Пленный хуже предателя. Такое отношение к попавшим в окружение солдатам – политика того времени.

Никого не интересовали причины, виноват – и всё, без обжалования.

Его определили в миномётчики на передовую. Это были смертники, пушечное мясо войны. Шансы выжить минимальные. Выжил, прошёл с боями Венгрию, Словакию, Чехию, Румынию. И он пишет о войне всю жизнь, иначе не может.

В 1960-м выйдет роман «Человек и оружие». Уже название перекликается с произведением Эрнеста Хемингуэя «Прощай, оружие», но у последнего речь идёт о потерянном поколении.

Писатель Олесь Гончар говорит о великой созидающей силе человеческого духа.

Произведение явно автобиографическое, построено на истории студенческого батальона, который практически прямо из аудитории без каких-либо особых навыков попал в самую гущу боёв за Киев. Роман о духовной стойкости человека в условиях войны.

Роман в новеллах «Тронка»

Еще одно известное произведение украинского писателя по имени Олесь Гончар – «Тронка», роман из 12 законченных новелл, не связанных между собой сюжетной линией.

Если говорить об авторе как о необыкновенном стилисте, мастере пейзажа, умеющем тонко и ненавязчиво рассказать о душе человека, то работой, подтверждающей все его мастерство, следует назвать именно «Тронку». Роман буквально пахнет морем и степью, дышит мудрой простотой и любовью к жизни.

И снова успех – Ленинская премия в 1964 году. Гончар уже возглавляет Союз писателей Украины. Дальше – делегат нескольких партийных съездов, депутат Верховного Совета СССР, Герой Социалистического Труда. Всё перечислить трудно и не нужно.

Слава была, но не все произведения писателя отличались высоким художественным уровнем. Сказывалась цензура внешняя и внутренняя, когда знаешь, о чём писать нельзя, а о чём просто необходимо.

Роман «Собор» – первый поруганный роман Олеся Гончара

«Собор» – единственное произведение автора, за которое он мог поплатиться карьерой. Роман был поначалу поддержан, переведён на немецкий и польский языки, потом яростно обруган на Родине и появился в печати только через 20 лет. Литературного критика, написавшего прекрасную рецензию, сразу исключили из партии.

От ареста за клевету на советского чиновника автора спас Брежнев, который дал распоряжения не трогать автора «Знаменосцев». Сюжет строится вокруг собора, который подпадает под снос, на месте его предполагается построить что-то типа развлекательного комплекса по нашим меркам.

Писатель переводит проблему в морально-этическую плоскость, даёт читателю понять, что с разрушением храма уничтожаются храмы души человека.

Творческое наследие писателя

По-разному складываются творческие биографии мастеров слова: одни пишут до старости, другие внезапно замолкают, третьим удаётся оставить след в мировой литературной традиции, даже написав только одно или несколько произведений. Он плодовит и разнообразен – Олесь Гончар: «Бригантина», «Таврия», «Перекоп», «Циклон», «Берег любви»…

Эти и многие другие произведения, литературно-критические статьи и дневники наверняка не утратят актуальности и для следующих поколений. Произведения писателя переведены на десятки языков, в своё время некоторые из них были экранизированы.

Александр Терентьевич Гончар оставил потомкам богатое творческое наследие, книги, наполненные любовью к человеку и жизни в самых простых её проявлениях.

Источник: https://www.syl.ru/article/296223/oles-gonchar-ukrainskiy-sovetskiy-pisatel-biografiya-tvorchestvo

хорошие фильмы онлайн легально и бесплатно

Олесь Гончар появился на свет в селении Сухое в 1918 году. С раннего школьного возраста увлекался литературой, хорошо писал.

В 1933 году, после выпуска из семилетней школы, начал работать в издании «Развернутым фронтом». Параллельно получал образование в техникуме Харькова, после окончания коего уехал в деревню Мануйловка и начал преподавать в школе.

Тогда же Гончар был принят в штат газеты «Ленинская смена». В 1937 году были напечатаны первые рассказы молодого писателя. Вскоре он захотел продолжить обучение и стал студентом Харьковского университета.

В студенческие годы им были созданы произведения «Стокозово поле», «Иван Мостовой», «Черешни цветут», «Орленок».

В 1941 году Олесь отправился на фронт в качестве добровольца, а год спустя был пойман неприятелем. В 1943 году ему удалось сбежать из плена. Был отмечен несколькими боевыми наградами. После демобилизации Гончар поселился в городе Днепропетровск. Там он завершил университетское образование и написал первую часть «Знаменосцев», опубликованную в 1946 году.

Вскоре Олесь переехал в Киев и поступил в аспирантуру литературного института. В то же время он продолжает сочинять повести и новеллы. Снимаются киноленты, автором сценария которых становится Гончар. Первая картина, Девушка с маяка, была представлена зрителям в 1956 году.

Вскоре также появляются и другие фильмы с участием Олеся Гончара: Таврия и Партизанская искра.

В 1959 году Олесь занял должности секретаря Союза писателей СССР и председателя НСПУ. В 1960 годах он достигает вершин творческого успеха, выходят его произведения «Человек и оружие», «Тронка». Последнее было экранизировано в 1971 году. Позднее Олеся Гончара фильмография пополнилась картинами Абитуриентка, Все побеждает любовь, Полоска нескошенных диких цветов.

Писатель вел активную политическую и общественную жизнь. Некоторое время он был депутатом Совета Национальностей ВС СССР, а также кандидатом в члены ЦК КПСС. Продолжал писать практически до самой смерти.

Олесь скончался летом 1995 года, погребен на Байковом кладбище.

У Олеся Гончара карие глаза, темный от природы цвет волос, светлая кожа и средние губы. Форма лица овальная, лоб средний, волосы прямые, густые. Олесь Гончар не менял цвет волос, отдавая предпочтение натуральному. У писателя крупный прямой нос и овальный подбородок. Олесь Гончар иногда носил очки. Рост писателя — 170 см, татуировок нет.

Знак зодиака — Овен (03.04.1918)

Олесь Гончар появился на свет в селении Сухое в 1918 году. С раннего школьного возраста увлекался литературой, хорошо писал. В 1933 году, после выпуска из семилетней школы, начал работать в издании «Развернутым фронтом».

Параллельно получал образование в техникуме Харькова, после окончания коего уехал в деревню Мануйловка и начал преподавать в школе. Тогда же Гончар был принят в штат газеты «Ленинская смена». В 1937 году были напечатаны первые рассказы молодого писателя.

Вскоре он захотел продолжить обучение и стал студентом Харьковского университета.

В студенческие годы им были созданы произведения «Стокозово поле», «Иван Мостовой», «Черешни цветут», «Орленок». В 1941 году Олесь отправился на фронт в качестве добровольца, а год спустя был пойман неприятелем. В 1943 году ему удалось сбежат…

Источник: https://megogo.ru/ru/name/28543-oles-gonchar.html

Олесь Гончар (1918 — 1995). Біографія

Олесь Гончар

1918 — 1995

Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 р. у селищі Ломівка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у родині робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів.

Будинок Олеся Гончара

Батько працював у приміському колгоспі в с. Ломівка (тепер на території Дніпропетровська), де й загинув від німецької авіабомби у 1918 році. Мати працювала на заводі металовиробів.

Після смерті матері в 1921 році дідусь і бабуся (батьки матері Олеся) забрали його до себе в село Сухе на Полтавщині. Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд.

Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір.

З 1925 року Олесь вчився у рідному селі, потім у с. Хорошки. У 1933 році закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського району.

Олесь ще в школі добре писав, після її закінчення вступив на роботу в редакцію Козельщинської районної газети.

У 1933-1937 роках навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського, після закінчення якого працював учителем у с. Мануйлівка і в Харківській обласній газеті «Ленінська зміна».

З 1937 року Гончар почав публікувати свої твори в основному короткі оповідання в республіканських виданнях («Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик»). У 1938 році вступив на філологічний факультет Харківського університету. За час навчання в університеті (1938-1941) написані новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орлятко», повість «Стокозове поле».

Олесь Терентійович Гончар

У червні 1941 року з третього курсу університету Олесь йде добровольцем у складі студентського батальйону на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприяли письменницької праці.

Тим не менше Гончар пише вірші (збірка «Фронтові поезії», опублікований в 1985), робить замітки, що послужили основою його новел 1940-х років і роману «Прапороносці».

Після демобілізації Олесь у 1945 приїжджає до Дніпропетровська, де оселяється у старшої сестри. Він завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті (1946). Але головне — працює над першою частиною роману «Прапороносці» — «Альпи».

Роман був помічений Юрієм Яновським, в ті роки головним редактором журналу «Вітчизна», і надруковане в 1946 році. На запрошення Яновського Гончар переїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка АН України.

Яновський стає своєрідним наставником молодого письменника, який витягне багато творчих уроків зі спілкування з метром. До кінця своїх днів Гончар з любов’ю згадував свого вчителя («Блакитні вежі Яновського», 1975).

У 1947 році друкується повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини і друга книга роману «Прапороносці» «Голубий Дунай». Роман, що оповідає про визвольну місії Радянської Армії в Європі, був помічений офіційною владою і критикою. Молодий письменник отримав визнання влади, критики і головне публіки.

Олесь Терентійович Гончар

У 1940-1950-ті роки письменник продовжує розвивати військову тему в своїх численних новелах, поруч з нею починає звучати і нова тема — мирне життя людей, моральні аспекти їх взаємовідносин. Новели та повісті цього напряму («Микита Братусь», 1950; «Щоб світився вогник», 1955) готують майбутні вершини творчості Гончара в 1960-1970-і роки.

Історико-революційна дилогія Гончара «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), присвячена подіям громадянської війни на Півдні України, залишається найбільш слабким анемічний твором письменника. У ці роки починається громадська і публіцистична діяльність Гончара.

Він здійснює закордонні поїздки, підсумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951).

У 1959 Гончар обирається головою Спілки письменників України, секретарем Союзу письменників СРСР.

У 1960 році надрукований роман «Людина і зброя», що відкриває нову сторінку у творчості Гончара.

Романтико-філософська спрямованість твору, акцент на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, проблеми незнищенності морального духу людини відрізняють цей роман, заснований на спогадах письменника про студентське добровольчий батальйон часів війни.

Роман був удостоєний Національної премії України імені Шевченка (1962; в цьому році премія присуджувалася вперше). Друга частина дилогії роман «Циклон» (1970) був написаний після перерви.

Тема отримує несподіване продовження — постарілий герой «Людини і зброї» став кінорежисером і знімає фільм про війну. Переплетення реальності і постановочних сцен, сучасності та спогадів про минуле, та й сама кінематографічна тематика змушує згадати «Майстра корабля» Яновського.

Роман у новелах «Тронка» (1963) — перший великий твір Гончара, присвячений сучасному мирному життю.

Побудований у вигляді своєрідного «вінка новел», що розкривають різні сторони життя простих людей, мешканців українських степів, роман малює цілу панораму характерів, образів, ситуацій.

У «Тронці» вперше в українській літературі гостро ставиться проблема викорінення сталінізму, боротьби старого з новим. На хвилі хрущовської відлиги роман був удостоєний Ленінської премії (1964).

Сумна доля була уготована наступному твору Гончара роману «Собор» (1968). У порівнянні з «Тронка» роман набагато ближчий до традиційного реалізму з чітко вираженими позитивними й негативними героями.

Боротьба за відродження духовності, за історичну пам’ять народу як основу порядності у відносинах між людьми знаходиться в центрі оповідання. Прообразом собору в романі послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області.

Перший секретар Дніпропетровського обкому КПРС Ватченко впізнав себе в образі негативного героя бездуховного партійця-пристосуванця, що здала свого батька в будинок престарілих. Будучи одним Брежнєва, Ватченко зажадав заборони роману.

Роман був надрукований тільки в журналі, вже надрукований тираж книги був конфіскований, переклад роману на російську мову був припинений. Незважаючи на спроби захистити твір (статті Бажана та ін) воно було заборонене і про нього перестали згадувати.

У творах пізнього періоду Гончар продовжував піднімати морально-етичні теми сучасності (роман «Твоя зоря», 1980), тему романтики юнацьких пошуків (повість «Бригантина», 1973).

Гончар займався громадською діяльністю.

У 1959-1971 роках — голова правління Союзу письменників України, в 1959-1986 секретар Союзу письменників СРСР, голова комітету з присудження Державної премії УРСР ім. Т.Г Шевченка.

У 1966 році виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думати про великого». У 1980 році випустив книгу «Письменницькі роздуми», в якій підводив підсумок своєї діяльності.

У 1962-1990 роках — депутат ВР СРСР. У 1971-1986 — кандидат у члени ЦК КПРС.

З початком перебудови і набуттям Україною незалежності активно включився в громадське життя, був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України. У 1990 році вийшов з КПРС.

Депутат Верховної Ради України I демократичного скликання (1990-1994). Свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив в книзі «Чим живемо. На шляху українського відродження »(1991).

Почесний доктор Альбертського університету (Канада, 1992), визнаний Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом (1993).

Помер український письменник 14 липня 1995 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 2001 році в Києві відкрито пам’ятник Гончару. У 2005 році було присвоєно звання Герой України (посмертно).

Пам’ятник Олесю Гончару

Нагороди Сталінська премія другого ступеня (1948) — за 1-2 книги роману «Прапороносці» (1946-1947) Сталінська премія другого ступеня (1949) — за 3 книгу роману «Прапороносці» (1948) Ленінська премія (1964) — за роман «Тронка» (1963) Державна премія СРСР (1982) — за роман «Твоя зоря» (1980) Державна премія УСССР імені Т. Г.

Шевченка (1962) — за роман «Людина і зброя» (1960) Герой Соціалістичної Праці (1978 — Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1978 за великі заслуги в розвитку радянської літератури, плідну громадську діяльність і в зв’язку з шістдесятиріччям з дня народження письменника Олесю Гончару (Гончару Олександру Терентійовичу) присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі «Серп і Молот») Герой України (2005 — за самовіддане служіння Україні на ниві літератури, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра, посмертно) орден Леніна (1978) орден Вітчизняної війни I ступеня (1985) орден Червоної Зірки орден Слави III ступеня три медалі «За відвагу»

медаль «За взяття Берліна»

Источник: http://www.ukrlitzno.com.ua/oles-gonchar-1918-1995-biografiya/

Олесь Гончар

Один из крупнейших представителей украинской художественной прозы второй половины XX века. Академик АН Украины (1978). Герой Социалистического Труда (1978). Герой Украины (2005 — посмертно). Лауреат Ленинской (1964), двух Сталинских премий второй степени (1948, 1949) и Государственной премии СССР (1982). Член ВКП(б) с 1946 года.

Биография

Родился в слободе Суха (ныне село Сухое Кобелякского района Полтавской области Украины) в семье рабочих Терентия Сидоровича и Татьяны Гавриловны Гончаров.

Отец работал в пригородном колхозе в с. Ломовка (теперь на территории Днепропетровска), где и погиб от немецкой авиабомбы в 1918 году. Мать работала на заводе металлоизделий. После смерти матери в 1921 году дед и бабка (родители матери) забрали его к себе в село Сухе. Добрая и любящая бабушка заменила мальчику мать.

С 1925 году Олесь учился в родном селе, потом в с. Хорошки. В 1933 году закончил семилетнюю школу в с. Бреусовка Козельщинского района.

Олесь ещё в школе хорошо писал, после её окончания поступил на работу в редакцию Козельщинской районной газеты «Развернутым фронтом».

В 1933?1937 годах учился в Харьковском техникуме журналистики имени Николая Островского, по окончании которого работал учителем в с. Мануйловка и в Харьковской областной газете «Ленинская смена».

С 1937 года Гончар начал публиковать свои произведения в основном короткие рассказы в республиканских изданиях («Литературная газета», «Пионерия», «Комсомолец Украины», «Молодой большевик»).

В 1938 году поступил на филологический факультет Харьковского университета.

За время учёбы в университете (1938—1941) написаны новеллы «Иван Мостовой», «Черешни цветут», «Орленок», повесть «Стокозово поле».

В июне 1941 года с третьего курса университета Олесь уходит добровольцем в составе студенческого батальона на фронт.

Военные условия (он был старшим сержантом, старшиной минометной батареи) не слишком благоприятствовали писательскому труду.

Тем не менее Гончар пишет стихи (сборник «Фронтовые стихи», опубликован в 1985), делает заметки, послужившие основой его новелл 1940-х годов и романа «Знаменосцы».

Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Похоронен на Байковом кладбище. В 2001 году в Киеве открыт памятник Гончару. В 2005 году было присвоено звание Герой Украины (посмертно).

Жена — Валентина Даниловна Гончар. Дети — дочь Людмила и сын Юрий

Путь к литературному признанию

После демобилизации Олесь в 1945 года приезжает в Днепропетровск, где поселяется у старшей сестры – Александры Терентьевны Совы. Он завершает образование в Днепропетровском государственном университете (1946). Но главное — работает над первой частью романа «Знаменосцы» — «Альпы».

Роман был замечен Юрием Яновским, в те годы главным редактором журнала «Отчизна», и напечатан в 1946 году. По приглашению Яновского Гончар переезжает в Киев, поступает в аспирантуру Института литературы имени Шевченко АН Украины. Яновский становится своеобразным наставником молодого писателя, который извлечет много творческих уроков из общения с мэтром.

До конца своих дней Гончар с любовью вспоминал своего учителя («Голубые башни Яновского», 1975).

В 1947 году печатается повесть «Земля гудит» о подпольщиках Полтавщины и вторая книга романа «Знаменосцы» «Голубой Дунай». Роман, повествующий об освободительной миссии Советской Армии в Европе, был замечен официальными властями и критикой. Молодой писатель получил признание власти, критики и, главное, читателей.

В 1940-1950-е годы писатель продолжает развивать военную тему в своих многочисленных новеллах, рядом с ней начинает звучать и новая тема — мирная жизнь людей, моральные аспекты их взаимоотношений. Новеллы и повести этого направления («Микита Братусь», 1950; «Пусть горит огонек», 1955) готовят будущие вершины творчества Гончара в 1960—1970-е годы.

Историко-революционная дилогия Гончара «Таврия» (1952) и «Перекоп» (1957), посвященная событиям гражданской войны на Юге Украины, остается наиболее слабым анемичным произведением писателя. В эти годы начинается общественная и публицистическая деятельность Гончара.

Он совершает заграничные поездки, итогами которых становятся книги очерков «Встречи с друзьями» (1950), «Китай вблизи» (1951).

В 1959 Гончар избирается председателем Союза писателей Украины, секретарем Союза писателей СССР.

Вершины творчества

В 1960 году напечатан роман «Человек и оружие», открывающий новую страницу в творчестве Гончара.

Романтико-философская направленность произведения, акцент на сокровенных вопросах жизни и смерти человека, проблемах неистребимости морального духа человека отличают этот роман, основанный на воспоминаниях писателя о студенческом добровольческом батальоне времен войны.

Роман был удостоен Национальной премии Украины имени Шевченко (1962; в этом году премия присуждалась впервые). Вторая часть дилогии роман «Циклон» (1970) был написан после перерыва.

Тема получает неожиданное продолжение — постаревший герой «Человека и оружия» стал кинорежиссёром и снимает фильм о войне. Переплетение реальности и постановочных сцен, современности и воспоминаний о прошлом, да и сама кинематографическая тематика заставляет вспомнить «Мастера корабля» Яновского.

Роман в новеллах «Тронка» (1963) — первое крупное произведение Гончара, посвященное современной мирной жизни.

Построенный в виде своеобразного «венка новелл», раскрывающих разные стороны жизни простых людей, жителей украинских степей, роман рисует целую панораму характеров, образов, ситуаций.

В «Тронке» впервые в украинской литературе остро ставится проблема искоренения сталинизма, борьбы старого с новым. На волне хрущевской оттепели роман был удостоен Ленинской премии (1964).

Печальная участь была уготована следующему произведению Гончара роману «Собор» (1968). По сравнению с «Тронкой» роман гораздо более близок к традиционному реализму с четко выраженными положительными и отрицательными героями.

Борьба за возрождение духовности, за историческую память народа как основу порядочности в отношениях между людьми находится в центре повествования. Прообразом собора в романе послужил Троицкий собор в Новомосковске Днепропетровской области.

Первый секретарь Днепропетровского обкома КПСС Ватченко узнал себя в образе отрицательного героя бездуховного партийца-приспособленца, сдавшего своего отца в дом престарелых. Будучи другом Брежнева, Ватченко потребовал запрещения романа.

Роман был напечатан только в журнале, уже напечатанный тираж книги был конфискован, перевод романа на русский язык был приостановлен. Несмотря на попытки защитить произведение (статьи Бажана и др.) оно было запрещено и о нём перестали упоминать.

Поздний период

В произведениях позднего периода Гончар продолжал поднимать морально-этические темы современности (роман «Твоя заря», 1980), тему романтики юношеских поисков (повесть «Бригантина», 1973).

Гончар занимался общественной деятельностью.

В 1959—1971 годах — председатель правления Союза писателей Украины, в 1959—1986 секретарь Союза писателей СССР, председатель комитета по присуждению Государственной премии УССР им. Т. Г. Шевченко.

В 1966 году выступил на V съезде писателей Украины с докладом «Думать о великом». Подписал Письмо группы советских писателей в редакцию газеты «Правда» 31 августа 1973 года о Солженицыне и Сахарове.

В 1980 году выпустил книгу «Писательские размышления», в которой подводил итог своей деятельности.

В 1962?1990 годах — депутат ВС СССР. В 1971?1986 — кандидат в члены ЦК КПСС. Был членом редакционной коллегии журнала «Роман-газета».

С началом перестройки и обретением Украиной независимости активно включился в общественную жизнь, был инициатором создания Общества Украинского Языка и Народного Руха Украины. В 1990 году вышел из КПСС.

Депутат Верховного Совета Украины I демократического созыва (1990—1994). Свои взгляды на пути развития независимой Украины высказал в книге «Чем живем. На пути украинского возрождения» (1991).

Почетный доктор Альбертского университета (Канада, 1992), признан Всемирным интеллектуалом Кембриджским университетом (1993).

Награды и премии

• Сталинская премия второй степени (1948) — за 1—2 книги романа «Знаменосцы» (1946—1947)
• Сталинская премия второй степени (1949) — за 3 книгу романа «Знаменосцы» (1948)
• Ленинская премия (1964) — за роман «Тронка» (1963)
• Государственная премия СССР (1982) — за роман «Твоя заря» (1980)
• Государственная премия УСССР имени Т. Г. Шевченко (1962) — за роман «Человек и оружие» (1960)
• Герой Социалистического Труда (1978 — Указом Президиума Верховного Совета СССР от 31 марта 1978 года за большие заслуги в развитии советской литературы, плодотворную общественную деятельность и в связи с шестидесятилетием со дня рождения писателю Олесю Гончару (Гончару Александру Терентьевичу) присвоено звание Героя Социалистического Труда с вручением ордена Ленина и золотой медали «Серп и Молот»)
• Герой Украины (2005 — за самоотверженное служение Украине на ниве литературы, выдающийся личный вклад в национальное и духовное возрождение независимого Украинского государства, утверждение идеалов правды, человеческого достоинства и добра, посмертно)
• орден Ленина (1978)
• орден Отечественной войны I степени (1985)
• орден Красной Звезды
• орден Славы III степени
• три медали «За отвагу»
• медаль «За взятие Берлина»

Сочинения

Романы

• Знаменосцы (): Книга 1. Альпы (1946). Книга 2. Голубой Дунай (1947). Книга 3. Злата Прага (1948).
• Таврия (Таврія, 1952).
• Перекоп (Перекоп, 1957).
• Человек и оружие (, 1960).
• Тронка (, 1963).
• Собор (, 1968).
• Циклон (, 1970).
• Берег любви (, 1976).
• Твоя заря (, 1980).
• Капля крови (, 1984).

Повести

• Стокозово поле (1941).
• Земля гудит (Непокоренная полтавчанка, 1947).
• Микита Братусь (1950).
• Пусть горит огонек (1954).
• Партизанская искра. Киноповесть (1955).
• Бригантина (1973).
• Далекие костры (1986).
• Воспоминание об океане (1988).

Сборники рассказов

• Новеллы (1949).
• Юг (1951).
• Дорога за облака (1953).
• Новеллы (1954).
• Чары-камыши (1958).
• Маша с Верховины (1959).
• За миг счастья (1964).
• Далекие костры (1987).

Книги очерков

• Встречи с друзьями (1950).
• Китай вблизи (1952).
• Японские этюды (1962).
• О наших писателях (1972).
• О тех, кто дорог (1978).
• Писательский размышления (1980).
• Чем живем. На пути украинского возрождения (1991).

Издание сочинений

• Твори в шести томах. — Київ, 1978.
• Собрание сочинений в пяти томах. — М., 1973—1975.

Произведения в музыкальном театре

• Балет «Таврия» (музыка Владимира Нахабина, 1959).
• Опера «Знаменосцы» (музыка Александра Билаша, 1985).

Экранизации

• Девушка с маяка (СССР, 1956, режиссёр Григорий Крикун) — по повести «Пусть горит огонек».
• Партизанская искра (СССР, 1957, режиссёры Мечислава Маевская, Андрей Маслюков).
• Таврия (СССР, 1959, режиссёр Юрий Лысенко).
• Тронка (СССР, 1971, режиссёр Артур Войтецкий).
• Полоска нескошенных диких цветов (СССР, 1979, режиссёр Юрий Ильенко) — по повести «Бригантина».
• Все побеждает любовь (СССР, 1987, режиссёр Николай Мащенко) — по рассказу «За миг счастья».

Источник: http://people-archive.ru/character/oles-gonchar

“Росію погубить ненависть до України”: страна отмечает 100-летие Олеся Гончара

3 апреля исполняется 100 лет со дня рождения Олеся Гончара. / Фото из открытых источников

3 апреля Украина отмечает 100-летний юбилей гениального украинского писателя Олеся Гончара.

Причем прославился он не только как автор знаменитого “Собора”, “Знаменосцы” и “Берега любви” – но и как мыслитель, общественный деятель, академик НАН Украины и Герой Украины. Он стал первым лауреатом республиканской премии имени Тараса Шевченко.

Олесь Гончар: краткая биография

Родился Гончар 3 апреля 1918 года в Днепре. До вступления в Харьковский университет он учился в украинском книжно-газетном техникуме. В сентябре 1938 года Олесь поступил на филологический факультет Харьковского государственного университета.

В 1941 году он вместе с другими студентами отправился добровольцем на фронт. “Иду в атаку. Вокруг меня ребята, словно снопы, падают. А меня пули не берут. Думаю, кто-то молится за меня – бабушка или сестра”, – писал он впоследствии.

В 28-летнем возрасте Гончар начал писать свой первый роман “Знаменосцы” (“Прапороносці”) на военную тематику.

Он написал десятки произведений, среди которых романы “Человек и оружие” и “Тронка”. Их переводили на 67 языках. Однако если “Тронка” принесла автору Ленинскую премию, то судьба “Собора” сложилась не столь успешно.

Своим названием роман обязан почти разрушенному деревянному, казацкому собору, построенному без единого гвоздя. Тот стоял на той же улице, где жили родители и сестра писателя. Этот собор стал таким же героем произведения, как и герой-человек – секретарь обкома партии.

Первые рецензии на него были одобрительными, но вскоре произведение было раскритиковано и объявлено “персоной нон грата” в литературной среде на два десятилетия.

Умер Олесь Гончар 14 июля 1995 года.

Олесь Гончар: цитаты о России, Донбассе и украинцах

“Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, – ненависть до України… Хоч, може, погубить і нас… У Сімферополь полетіла ватага шовіністів на чолі з генералом Макашовим, нібито збираються роздмухати друге Придністров'я. А наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах. Для чого ж ми вас обирали? Щоб товкти воду в ступі?”

***

Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки.

***

“Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу й ту зацькували… Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім'ю… А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж”.

***

Є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар'єризму… Його тільки раз вхопи – і пропав…

***

Та все ж люблю тебе, ясна,

Як гнаний син нещасну матір.

Тобі по краплі, всю, до дна

Готовий кров свою віддати.

І не страшить мене Сибір,

І не страшать кайданів дзвони.

Велика Україно, вір:

За тебе встануть ще мільйони.

І лицемір'я упаде,

І славословіє погине.

Розправить крила молоде

Безсмертне плем'я України!

***

Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її. 

***

Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!…

Источник: https://glavred.info/stars/498275-rosiyu-pogubit-nenavist-do-ukrajini-strana-otmechaet-100-letie-olesya-gonchara.html

Олесь Гончар. Детальна біографія

Олесь Гончар – український письменник, літературний критик, громадський діяч, лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959-1971), академік НАН України (1978), Герой Соціалістичної праці (1978), Герой України (2005, посмертно).

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала Друга світова війна.

Пройшовши курс її «окопних університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя і з допомогою слова став утверджувати протилежне — «сильне, поетичне, невпокорене, бунтівливе, незаплямоване, піднесене, красиве, творче в людині».

Долався цей шлях не завжди однаково рівно: уповільнення інколи зумовлювалось тимчасовим замиренням із задухою культівства (50-ті роки) чи інспірованим шельмуванням письменника застійною критикою (після виходу 1968 роману «Собор»), але на кожному новому етапі творчості він приходив до читача з якісно новими художніми здобутками, демонструючи самобутність свого таланту й невичерпні можливості ліро-епічної, поетичної форми письма.

Олександр (Олесь) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка поблизу Катеринослава (нині Дніпро) у родині робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів.

Дитинство Олеся минало в слободі Суха Козельщанського району Полтавської області.

Згодом було навчання в харківському технікумі журналістики й нетривала робота в пресі, а з 1938 Олесь Гончар — уже студент-філолог Харківського університету (закінчував навчання у Дніпропетровському університеті одразу по війні, на яку пішов добровольцем з третього курсу). Оповідання й повісті почав друкувати ще до війни (зокрема, повість «Стокозове поле», 1941).

Роботу над трилогією письменник завершив у 1948. Відзначена вона була двома Сталінськими преміями (1947 і 1948 pp.).

На тлі тодішньої прози про людину на війні твір вирізнявся не лише поетичною піднесеністю, епічними інтонаціями, а й безпосередністю вражень фронтовика, знанням воєнного побуту, лірико-емоційною «документальністю».

Епіграфи зі «Слова про Ігорів похід», якими починалася кожна частина трилогії, надавали романові історичної перспективи й патріотичної одухотвореності.

Композиція і сюжет трилогії не відзначаються ускладненістю (хронологічно послідовна розповідь про бойове просування однієї військової одиниці — роти Брянського), але за внутрішнім змістом — це твір непростий. Саме з образом Брянського пов'язане суто художнє відкриття О. Гончара.

Як конкретний персонаж Брянський діє лише в першій частині трилогії, але як узагальнений характер він не зникає і в двох наступних. І не тільки не зникає, а й далі лишається структурним стрижнем твору, котрий «утримує» коло себе всіх інших героїв роману і забезпечує його цілісність.

Це суто романтичний прийом, оскільки зорієнтований на «незвичайність»; утім, «життя після загибелі» можна трактувати і як «містику» — з подібною вульгаризацією О.

Гончар зіткнувся після опублікування новели «Модри Камень» (1946), котра (як і ряд інших новел того часу — «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» тощо) основним своїм мотивом суголосна з «Прапороносцями».

До воєнних мотивів О. Гончар звертався ще в кількох творах, написаних у кінці 40-х — на початку 50-х років, мовиться, зокрема, про повість «Земля гуде» (1947), кіноповість «Партизанська іскра» (1955).

На рубежі 50-60-х років два мотиви в осмисленні війни вирізняються з найбільшою очевидністю: погляд на війну в контексті історії і утвердження духовного стоїцизму людини в умовах війни.

В романі «Людина і зброя» (1960) не випадково центральні постаті — це вчорашні студенти-історики, а одному з них — Богданові Колосовському — доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.

Роман О.

Гончара «Циклон» став своєрідним продовженням «Людини і зброї», образні побудови в ньому мають асоціативну широту й глобальний характер — асоціюються тут не окремі деталі життя, а епохальні його пласти (циклон як фашистське нашестя і циклон як стихія природи); той же принцип — в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв (Богдан Колосовський і його побратими-оточенці), які були «на самому споді життя», у фашистському концтаборі; а сьогодні знімає фільм про той концтабір й своє покоління і водночас кіномитці ведуть боротьбу з природною стихією. В осмисленні цих випробувань О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині.

Починаючи з 50-х років, О. Гончар активно випробовує себе і в суто сучасній та історичній тематиці.

У новелах збірок «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953) та «Чари-комиші» (1958), повістях «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) письменник дав чимало колоритних портретів і ситуацій, вихоплених із повоєнного побуту, але в ряді випадків тут була відчутна стримана обережність думки — як відлуння відомої безконфліктності, подекуди «виручала» автора лише проникливість і лірико-романтична задушевність, з якими зображував він трудівників села чи людей «малопомітних» професій, котрі ставали дуже помітними, якщо заходилось про їхню честь і гідність, потребу протистояти всіляким виявам «морального браконьєрства» («Щоб світився вогник»).

Історичні романи «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — це, з одного боку, поетично щира оповідь про скривджених і пригнічених експлуатацією людей українського Півдня, які на початку XX ст.

вперто шукали саме своєї дороги до правди й людяності, а з іншого — реалістична, з багатьма колоритними й характерними подробицями картина життя, в якому автор першорядну увагу приділяв, у дусі часу, соціально-класовим чинникам (щоправда, і національні моменти тут відстежувалися уважніше, ніж будь-де, ніж це було «заведено»).

О.

Гончар вийшов на новий творчий рубіж у 50-60-х роках, опублікувавши «Людину і зброю» та одну з найглибших новел на тему минулої війни «За мить щастя» (1964), а також оповідання з проблем сучасності «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Птахи над Бродщиною» (1967), роман «Тронка» (1963). В останньому письменник зробив спробу осмислити поліфонізм зв'язків раціональної епохи НТР з життєвим єством людини, де сплелися в один часовий вузол усі категорії історичного буття: минуле, сучасне і майбутнє.

«Тронка» 1964 р. відзначена Ленінською премією, і це віщувало письменнику нібито цілковите благополуччя в житті і творчості.

Але 1968 з'явився його новий роман «Собор», і від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього цілу кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років.

«Собор» О. Гончара став одним із факторів, які відкривали багатьом письменникам зашорені тоталітарною ідеологією очі на суто людські цінності життя, національно-духовні святощі, і як наслідок — починається інтенсивний пошук такої форми, за допомогою якої можна було б сказати істинну правду про це.

З нелегким тягарем на серці після подій навколо «Собору» письменник завершує роботу над «Циклоном» і працює над кількома новими творами — повістю «Бригантина» (1972), романом «Берег любові» (1976) та ін.

Нові ознаки художнього мислення, диктовані часом і еволюцією власного розвитку письменника, з'явилися в його новому романі «Твоя зоря» (1980). Він засвідчив справді «соборне» звучання таланту О. Гончара, його готовність далі розвивати ідеї вилученого з життя роману «Собор».

Гострота змісту «Твоєї зорі» — в послідовній акцентації автора на можливих катастрофах у людських душах і на потребі у зв'язку з цим шукання нових ідеалів у житті.

Головний герой «Твоєї зорі» Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена «слов'янська мадонна»; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини.

До Гончарових знахідок і шукань у літературі критика завжди була уважною, хоча не завжди й не в усьому точною.

Своє право на поетичне художнє мислення («поетичний реалізм»), органічно властиве українській літературній традиції, на «лірико-романтичний» (за нерідкими визначеннями критики), «ліро-епічний» стиль О.

Гончар постійно доводив не лише в художніх творах, а й відстоював у публіцистичних виступах та літературно-критичних студіях, що вміщувалися в книжках «Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог» (1978), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991) та ін. Романтичним пафосом пройнята також його власне публіцистика, присвячена загальножиттєвим проблемам (екологічна ситуація в країні, захист мови й інших історико-культурних цінностей народу, питання війни і миру, мораль суспільства й окремої людини тощо).

Олесь Гончар помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.

Не одне покоління молодих українців училося по його емоційно наснажених книжках, як треба любити рідну землю. У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування.

Біографія

Твори

• За мить щастя
• Модри Камень
• На косі

Критика

Ключевые слова: Олесь Гончар, біографія Олеся Гончара, скачать бесплатно, скачать биографию Олеся Гончара, життя і творчість Олеся Гончара, українські письменники 20 ст.

Источник: http://md-eksperiment.org/post/20170311-biografiya-olesya-gonchara

початкові класи все для вчителя початкових класів

ПодробностиКатегория: БіографіїОпубликовано: 20.09.2014 09:05Автор: Безносенко Діана

Олесь Гончар

(1918–1985)

Олесь (Олександр ) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області . Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.

У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених.

Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі, тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених.

У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт . На фронті писав вірші , які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім . Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Вже перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі «Вітчизна» (1946—1948 роки ). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року ; за «Злату Прагу » — 1949 року).

Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).

 Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Державна премія УРСР ім . Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).

Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого.

Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому КП РС О. Ватченка, підтриманою українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці.

 На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки через двадцять років.

Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бригантина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida», «Чорний Яр» (1986), а також — літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Источник: http://yrokiu.ru/biografiji/1200-biografiya-olesya-gonchara